Цитую з перекладом: Аронсон, Э. Большая психологическая энциклопедия. Почему человек ведет себя так, а не иначе. Психологические законы человеческого поведения / Эллиот Аронсон, Тим Уилсон, Робин Эйкерт. — СПб., Прайм-ЕВРОЗНАК, 2008. — 558, [2] с.: ил. Резюме до глави 6. Самовиправдання і потреба у збереженні самоповаги. (С. 214-215) (нумерація абзаців моя — для зручності використання).

1. Однією з найсильніших детермінант у людській поведінці є потреба виправдати свої вчинки, щоб підтримати високу самооцінку. У цьому розділі ми бачили, що ця потреба має … наслідки для … поведінки людей. За теорією когнітивного дисонансу (cognitive dissonance theory), людина відчуває дискомфорт (дисонанс), коли усвідомлює, що будь-який аспект її поведінки розходиться з її я-концепцією (self-concept). Людина прагне позбутися або послабити відчуття дисонансу, змінивши свою поведінку або виправдавши свою поведінку в минулому так, щоб підтримати позитивне уявлення про себе. Під час процесу самопереконання (self-persuation) відбувається зміна установок (ставлення до поведінки, самого себе і цінностей — прим. автора).
2. Дисонанс неминуче виникає після ухвалення значущих для людини переконань (дисонанс після ухвалення рішень — (postdecision dissonance), тому що думка про те, що я вибрав А, не узгоджується з думкою про те, що набагато краще було б вибрати Б. Люди позбуваються такого дисонансу, коли їхня симпатія до обраного шляху зростає, а до відкинутого — знижується…
3. Дисонанс також виникає після того, коли людина доклала багато зусиль, щоб домогтися своєї мети, яка виявляється на ділі нудною і обтяжливою. Спостерігається явище виправдання зусиль (justification of effort), коли людина посилює симпатію до того, чого досягла.
4. Третє джерело дисонансу — вчинення людиною безглуздого, аморального або абсурдного вчинку в умовах недостатньо сильного покарання (Insufficient punishment). Наприклад, коли люди говорять про щось, суперечачи власним установкам (захищаючи зустрічну установку — countererattitudinal advocacy), оскільки зовнішнього виправдання (external justification) замало, то люди знаходять внутрішнє виправдання (internal justification) своїй поведінці, починаючи вірити у свої слова. Так само, якщо людина не робить якогось вчинку, знаючи, що на неї чекає невелике покарання, вона починає думати, що цей вчинок насправді необов'язково здійснювати. Коли виходить, що людина надає комусь послугу за незначну винагороду, вона починає думати, що їй подобається той, кому надано цю послугу. Зворотний бік такого способу зменшення дисонансу має доволі зловісні наслідки: якщо людина бачить, що поводиться жорстоко по відношенню до іншої людини і не може виправдати свої дії, вона починає принижувати жертву, припускаючи, що та цього цілком заслуговує. Нарешті, дослідження дисонансу — некомфортного стану, якого людина прагне позбутися, показали, що дисонанс супроводжується фізіологічним збудженням.
5. За останні роки соціальні психологи розширили теорію дисонансу і знайшли нові … напрямки, досліджуючи ідею про те, що кожна людина прагне зберегти самоповагу. Теорія збереження самооцінки (self-evaluation maintenance theory) припускає, що дисонанс виникає в міжособистісних взаєминах, коли хтось близький нам перевершує нас у виконанні завдання, безпосередньо пов'язаного з нашим самовизначенням. Люди можуть послабити цей дисонанс, віддалившись від іншої людини, удосконаливши свою власну майстерність, зірвати плани іншої людини або принизити доречність завдання. Теорія самоствердження (self-affirmation theory) говорить про те, що людина різними способами уникає загрози для своєї самоповаги. Коли дисонанс, спричинений загрозою для самоповаги в якійсь царині, не зникає і не послаблюється, людина заохочується, якщо може самоствердитися в іншій царині. Дослідження, присвячені теорії самоперевірки (self-verification theory), припускають, що потреба зміцнити нашу самоповагу іноді суперечить потребі перевірити наш погляд на самих себе. Коли люди з негативними уявленнями про себе турбуються про те, що інші виявлять, що вони не ті, ким здаються, і коли вони думають, як можна змінити й поліпшити цей небажаний бік самих себе, вони вважають за краще отримувати таку зворотну реакцію, яка підтвердить їхню низьку думку про самих себе, а не таку, яка підносить їхню я-оцінку…

До п.1) Бачите, людина намагається виправдовувати свою поведінку, щоб зберігати свої уявлення про себе, якими б вони не були. Але при цьому вона не схильна пізнавати себе такою, якою вона є. У звичайної людини завжди є схильність зберігати самооцінку, свої уявлення про себе. До п. 1, 2, 3, 4)

Хто вороги християн? Подивіться, якщо людина чинить жорстокість по відношенню до будь-кого і має позитивну самооцінку, то вона схильна ще й принижувати свою жертву (адже людина шукає спосіб достатньо виправдати свою жорстокість, свої дії та зберегти уявлення про себе як про хорошу людину), вважаючи, що та на те заслуговує… Якщо людина робить комусь добро, то вона починає думати, що ця людина їй (йому) подобається (вона виправдовує своє добро тим, що людина, якій робить добро, хороша). Зрештою, люди починають вірити чому-небудь, переконуючи себе, що це так. Отже, коли людина думає про якийсь бік себе добре, то вона схильна не бачити поганого в цьому напрямку, а отже, схильна не змінювати себе на краще. Якщо ж бачить себе з поганого боку, вважає себе поганою в чомусь (наприклад, думає, що вона бездарна або щось подібне), то вона схильна підтримувати свою думку про себе такою і не виправлятися в поганому. Так чи інакше, вона не повністю істинна в цьому. Він (вона) не пізнає себе справжнім (справжньою)… І от уявіть собі, зустрічає таку звичайну людину, яка схильна виправдовувати себе, християнина. Їй здаватиметься дивним, що той не схильний виправдовувати себе. Навпаки, християнин пізнає себе, і не поспішає складати про себе думку й оцінку — ні погану, ні добру. Він пізнає свої достоїнства і немочі, але не поспішає давати їм повну й остаточну оцінку. Він може змінювати їх на краще. Він чесніший із собою і з іншими. Його турбує не збереження самооцінки, якогось образу-уявлення про себе, а збереження і виконання заповідей… Ядром його самооцінки слугує в кінцевому підсумку не уявлення про себе, а віра і Божі заповіді, Сам Господь у благодаті. Ось чому християни пізнають себе, але замість бажання зберігати свою самооцінку, вони бажають виконувати заповіді і бути чесними. Вони кажуть: Уже не я живу, але живе в мені Христос. А інші люди цього не розуміють. Вони не розуміють, чому Сповідь має бути відвертою, адже це впливає на самооцінку… Вони не розуміють, чому християни готові визнавати свої помилки, а не виправдовувати свої дії. Вони не розуміють, чому християни не бояться правди про себе, не бояться думок інших, чому вони такі внутрішньо вільні й незалежні, адже замість самооцінки в них — виконання заповідей… Це звичайній людині нелегко зрозуміти, і вона може ставати ворогом християн заради збереження самооцінки та самоповаги… Комусь це може здаватися слабкістю, але християни знаходять справжню силу і свободу, наближаючись до Христа і пізнаючи себе. Це і називається смиренням. Але саме любов до такої звичайної людини, яка не розуміє, може навчити християн любові, а їй (йому) показати, що людина є образом не себе самої, а Христа і покликана бути подібною до Христа. Але скажете, що ж зміцнює християн у діях, адже вони теж відчувають дисонанс? Не самооцінка, а любов… до життя. До Бога, до себе, до ближніх, до природи… Замість потреби самоповаги в них — любов… Любов же сильніша за повагу… Справжні християни — люди не з самооцінкою, а любов'ю до життя…

Джерело: https://vkontakte.ru/note13204496_10392710